Українсько – Польські взаємини часів другої світової війни: спроба чесного погляду
Українсько – польські взаємини часів Другої світової війни: спроба чесного погляду
В Україні сталася непересічна подія. Львівський часопис “Ї” зробив змістом останнього числа (28) українсько-польський конфлікт на Волині 1943-го року. Число назване – “ Волинське коло. Боротьба за землю. ”. Вперше дуже цікаво, розлого та конкретно розглядається один з важливих моментів Другої світової війни на території України. Хоча, на нашу думку, проблемі Голокосту приділено недостатньо уваги, однак про винищення євреїв говориться, і теж доволі відверто.
Багато уваги приділено й проблемам колаборації. В читача є можливість прочитати польські сучасні матеріали, які неможливо розглядати як радянську пропаганду.
Розміщено відкритий лист української інтелігенції, до обох народів де є намагання побачити правду конфлікту і бажання пробачення один в одного. Щоправда – вбивства десятків тисяч людей на теренах України, чомусь названо “насильницьке усунення”. Наскільки ми розуміємо (тим більш, саме з цікавих матеріалів часопису) – на теренах Волині тоді вибухнуло суцільне етнічне нищення. Хоча є спроби вказати на дві сторони конфлікту – цілком зрозуміло, що організатором виселення, яке перетворилося на етнічну чистку, є одна, а саме – українська сторона. Цифри, що наведені в статтях промовляють самі за себе – абсолютна більшість загиблих були поляками за походженням.
Вперше зазначено, що виконавцями нищення поляків була українська міліція, що до того брала участь у винищенні євреїв. Вважаємо неповно висловлено можливі причини початку конфлікту. Хоча автори зазначають, що втеча до лісу великої кількості українських поліцаїв і викликала згубну реакцію. Однак не вказують на всі можливі причини тієї втечі, а саме – загроза радянської армії. І байдужість німців до колаборантів. Саме потенціал людей, що протягом кількох років займалися вбивствами мирних мешканців Волині і треба було негайно використати, аби українські поліцаї не повернули зброю проти самої УПА. Це дуже просто – поліцаї звикли грабувати і непогано їсти. Треба було знайти за чий рахунок. Звичайно – це одна з багатьох причин.
Цілком зрозуміло, що в 1943 році, намагання помсти полякам за пацифікацію (тим більш помсти дітям та старикам) є цілковито безглуздою ідеєю для тогочасних керівників українства. Корисне те нищення могло бути лише для нацистів та радянського керівництва. Таким чином, на нашу думку можна було підкреслити, що керівники ОУН та УПА в даному випадку не лише попалися на провокацію, а можливо й стриміли до неї. Як і в випадку колаборації у винищенні євреїв.
Саму спробу названо – “трагічною помилкою”. Як на нашу думку – це очевидне применшення кривавого жаху. Це не є помилкою – це є злочином. Помилкою можна було б назвати дії у 1941 році, коли великі надії ще можна було покладати на німців. У 1943 тих надій не було. Більше того – в зв’язку з явним відступом німців з теренів України, можна було б навпаки – піти на будь які поступки польському рухові, аби через нього дістати стосунки з західними союзниками, аби ті прикрили очі на пронацистську діяльність ОУН, й таким чином зуміли б зменшити репресії СРСР проти українців. Тобто спробувати разом поборювати німців та росіян. Замість того частина українців починає нищити незахищених і таких, що не являли жодної загрози для України. Мирних поляків.
В текстах авторів лунають звинувачення на адресу НКВС, а й навіть на адресу Комінтерна. Все це цілком можливо, але не наведено жодного документу на підтвердження. В той же час не зустрінеш жодного звинувачення на адресу українських організацій. Винятком є статті польських авторів, але, вважаємо – поляком це робити дуже легко. Навпаки – саме часто-густо критика польськими авторами власних, польських організацій та настроїв вказують на здоровий глузд Польщі.
На противагу польським, та іншім (неукраїнським) авторам часопису, немає жодної рефлексії стосовно єврейської проблеми. Те що у Львові на 1939 рік, євреї посідали друге місце після поляків, а після війни Львів перетворився на українське місто – про це ані слова.
Багато уваги приділено передумовам жахливої різанини 40-их. Однак нічого не сказано, стосовно того, що принаймні до 1939 року, завдяки Польщі українці не зазнати тих репресій, що сталися на Сході. Жодного слова про те, що Польща у 1920-му врятувала сотні тисяч українських селян від Голодомору, бо спромоглася зупинити Червону армію. Навпаки – у спогадах Т.Боровця лунає думка щодо провини Польщі перед УНР. Звичайно до Т.Боровця неможливо мати претензій. Однак до сучасних українських інтелектуалів, які не прокоментували такі думки – їх можна мати, і нажаль для іміджу України, ми певні – їх будуть мати. Так само – ані слова про ставлення самого Т.Боровця та інших діячів до єврейського питання. Начебто це відомо в Україні. Жодного слова про “дні Петлюри” у Львові і вбивства польської інтелігенції, що зіграли величезну роль в негативному ставленні до українського руху і неможливості “примирення” з польського боку.
Не йдеться й про величезні втрати поляків в концтаборах, у яких було багато українських наглядачів. Жодного слова про те, що частина польського політикуму вважала євреїв, як і українців громадянами Польщі. Хоча влада – і це є причиною втрати Польщі незалежності на деякий час – усіляко намагалася ополячити іншомовну людність.
Факти стосовно ганебної участі фольксдойчей у конфлікті безсумнівні. Але трактування тих фольксдойчей як поляків викликає законний протест. Нам відома нажаль велика роль німецького населення України в колаборації з нацистами. Як і німецькі колоністи України (звичайно не всі), так і німці Польщі принизливо ставилися до “тутешніх” і жодним чином не вважали себе поляками. Так само надто мало підстав в тогочасного керівництва українства вважити фольксдойчей поляками. Таким чином можна назвати поляками і діячів ОУН, чи дивізію “Галичина” (до речі підставою для невидачі НКВС у 1945 році було саме польське громадянство, чому б українцям не подякувати за це Польщі?).
Відомий історик Т.Гунчак, що його ми щиро поважаємо за багато добрих праць і слів, тут на наш погляд потрапляє в паску завеликого патріотизму. Він каже про можливість конференцій та переговорів між поляками та українцями, на ті часи. Цілковито погоджуємося абстрактно. Але якщо казати конкретно (інформацію можна знайти в самому числі) – нажаль, українці на той час не являли собою справжнього громадянства. Частина з них, навіть на Галичині вважала себе лише “тутешніми”, русинами, бойками і так далі. Точився перманентний конфлікт між православними і греко-католиками. Жодним чином, про це не згадується в контексті провини українського суспільства. Української еліти.
В той же час надруковано цілковито об’єктивні матеріяли С.Макарчука, Б.Бердиховської, М.Пєчерського, багатьох інших авторів.
В порівнянні з широким спектром проблем, що їх поставлено польськими інтелігентами у 1943 році, заяви ОУН видаються смішними. Це необхідно визнати для розуміння конфлікту і заради можливого нормального сучасного співжиття. Примітивна назва книги, яку цитовано в часопису, промовляє сама за себе : “На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Європі”. Книгу видано в 1978 році, за межами тоталітарної СРСР, це доволі промовисто.
Цілковито ігнорується роль західноукраїнських комуністів, начебто їх і не було. Між тим відомо наскільки до Голодомору (іноді й навіть опісля), значна частина українства тяжіла до УРСР.
Надто небезпечним для роздумів моментом може бути просте питання – чому, незважаючи на величезну загрозу до ідеї незалежності України саме з боку Росії і значної частини українських росіян, в Україні не відбулося акцій проти росіян, масштабу колаборації з нацистами в єврейському питанні, або витиснення поляків? Коли спробуємо дати відповідь на це запитання виникають надто важкі думки…
В той же час знову необхідно підкреслити – матеріяли розміщені в часопису і в сайті “Ї” вперше цілковито серйозно і відверто підіймають важливі питання для осмислення минулого України. Треба зазначити – часопис є одним з кращих в СНД, що досить ґрунтовно, на європейському рівні підіймає гарячі проблеми історії та сучасності.
Артур Фредекінд,
науковий співробітник Українського центру
вивчення історії Голокосту, головний редактор
Бюлетеня “Голокост і сучасність”
