Застереги історії “Червоного століття” на початку ХХІ-го
Видавництво “АртЕк” пропонує читачеві нову книгу відомого філософа, громадського діяча Мирослава Поповича “Червоне століття”. Сам автор подарував цю книжку А.Подольському.
Філософ у вступі до книжки визначає, що вона “не є історією “червоного століття”. Скоріше це спроба написати філософію історії. “Побачити смисл історії нашого часу”, - як пише Мирослав Попович. В тому самому вступі, автор намагається переглянути звичні для нас наукові і колонаукові техногенічні перепитії, замінити їх на 
гуманітарний погляд, підкреслює своє співчуття до трагедії винищення євреїв, та інших геноцидів. В той же час, звертаючись саме до “червоної” барви минулого століття М.Попович, вказує на історію України, бо справді – наша історія була більш червоною ніж “коричневою”. Хоча надто багато спільного є між тими кольорами... Безсилля гуманітаріїв, та й інших людей, перед тією страшною навалою і стало темою кремезного тому.
Треба зазначити широту погляду, величезну кількість нових і цікавих фактів, які наводить автор у власній праці. Блискуча ерудиція, посилання на художню літературу, вказують на неабияке бажання автора самому розібратися і в собі і в тому, що творилося навколо. Окремо треба сказати про цікавий підбір фотографій – багато з них показують те “червоне століття” в цікавих ракурсах.
Починаючи книгу жовтневим переворотом 1917 року, автор саме підкреслює – штучні намагання відійти від тієї важливої дати, зробити вигляд, що на Україну та подія вплинула лише зовнішньо, і лише згубно – не вірні. Справді – необхідно розглянути наше життя в контексті реальних впливів, без ідеологічного ангажування, яке доволі часто зустрічається.
Розгляд дражливої теми – єврейських погромів в часи визвольних змагань 1917-1921 років, надто цікавий. Гадаю, що авторове вказування на вади С.Петлюри і інших українських діячів, є слушними. Особливо, коли М.Попович пише про “літання їх у хмарах”. Треба зазначити, що подібне “літання” продовжується до сьогодні. На превеликий жаль, досі відсутні ремінісценції на те, що саме подібне “літання в хмарах”, призвело в майбутньому до насторожуваного ставлення євреїв до українського визвольного руху. А українців або до примітивного антисемітизму, або до “літаючого” навіть не в хмарах, а в поза обрійних далях, наївного філосемітизму. Це мрійництво і антипрактицизм до сьогоднішнього дня, на нашу думку, заважають українському суспільству. Прикладом – вже майже рік, нова “помаранчева” влада, приймає добрі заяви стосовно однозначно ксенофобської діяльності МАУП. Проблема полягає в тому, що нажаль, заяви діячів МАУПу є не лише антисемітськими, а й антиафриканськими, антиросійськими, антипольськими, гомофобськими й таке інше – чомусь влада переймається лише антиєврейськими заявами. Не думаю щоби інші групи нашого народу не зверталися стосовно діяльності МАУП. Здається влада вважає абстрактне “єврейство” доволі впливовим у світі, і думає, що якщо з євреями все буде гаразд, інші групи можна зневажати... Але перейдемо до мрійництва. В тому і проблема, що насправді від влади і впливових людей, потрібні не заяви (які приймав і С.Петлюра), а реальні дії. До речі С.Петлюра допомагав багатьом євреям. Однак, нажаль цього замало. Питання в тому, щоби засудити, так би мовити “своїх”, питання в тому, аби загнати антисемітизм та ксенофобію в глухий, маргінальний кут. А тут відразу виникає якийсь дивний психологічний викрутас. Представники українського руху починають пояснювати, що він занадто слабкий аби втрачати “радикалів”. Те, що той рух мав би посилитися за рахунок національних меншин, як то робиться у всьому цивілізованому світі (а не за рахунок хворих людей), чомусь не приходе до голови, тим діячам. Сподіваємось ця вада таки пройде.
Книга заслуговує на уважне обговорення, сподіваємося воно почнеться в українському суспільстві. Найближчим часом ми розмістимо більш повну рецензію на цю корисну книгу.
