Війна і революція в Європі, 1905-1956 рр.
Книжка Андреа Граціозі “Війна і революція в Європі, 1905-1956 рр.”, що її випустило видавництво Соломії Павличко “ОСНОВИ”, в перекладі Мар’яни Прокопович цікава власне тим розширенням рамок, до яких в нас надто звикли.
Головну тезу автора з успіхом коментує німецький економіст, що мовив більшовицькому колезі, на прізвище Бродський, котрий приїхав до Німеччини опісля Брест-Литовської угоди 1918 року: “Те що ви плануєте, в нас вже відбувається, і те що ви називаєте комунізмом, ми називаємо державним контролем”. А.Граціозі намагається довести, що всі ті ідеології мали початком лише бажання змусити всіх працювати задля стрімкого розвитку. Задля будівництва чогось суперпрямого, як в героя Салтикова-Щедріна (на якого посилається італійський дослідник), який стовбичив біля ріки і не міг второпати – що ото за не порядок?!
Якщо коротко – державники початку століття 
намагалися змусити власне населення працювати на них, якомога більше і якомога дешевше. Тих хто не підкорювався - винищували. Західне суспільство, вражене наслідками Голокосту, опісля 60-их років почало ґрунтуватися на захисті прав окремої людини. Та й навіть СРСР, опісля смерті Сталіна перейшов на рейки авторитаризму, тому що народи Сходу не витримували тягаря ГУЛагу. Але гарантій неухильного поступу до свободу не існує. Згадую 2003 рік, коли я відвідував друзів в Україні, коли раптом в холодному лютому, до квартири тих друзів з’явилися дивні представники органів, які намагалися шукати в українських журналістів динаміт та інші “терористичні засоби”. Стояв я на кухні, дивився на страви, які холонули і думав: “Через скільки років я знову зможу побачити оті банани?” Саме тоді в хазяїна хати вихопилося: “То що ж ми будуємо?” Голова Г.Гонгадзе демонструє що саме ми тоді будували. На щастя хазяїн відмовився від обшуку, зумів організувати знайомих, і “органи” пішли. Але доки не змінено систему – ті органи можуть прийти знову.
Нам треба негайно робити з того висновки, як це й пропонує А.Граціозі.
Автор написав багато книжок щодо проблем тоталітаризму, селянських рухів, і національних конфліктів в ХХ-му сторіччі. Нарешті ми потрапляємо в той контекст, що він давно існує в середовищі західних дослідників – тоталітарність Держави, як нацистської так само й радянської.
Крім того професор Неаполітанського університету вказує, що насамперед на Сході Європи “десятиліттями нагромаджувалася вибухова сила національної і соціальної напруги”. Ставлення до селян, як до “затурканих” (так ставилися у Львові поляки до українців і так само ставилися вірмени Баку до азербайджанців), потім вихлюпнулося в жахливу помсту, у вигляді погромів, депортацій, масових розстрілів, пограбувань. І сьогодні це ставлення не пройшло. А хіба є різниця в затурканості одного важкою працею та пиятикою, а в іншого – статтями, книгами, нескінченою писаниною? Хіба та писанина і читання не затуркує?
Далеко не з усіма тезами автора можна погодитися, але принаймні ми бачимо саме роздуми і намагання довести свої підходи. Мушу сказати – в нас цього не багато. Знову таки про рамки – часто-густо ми хочемо в них перебувати, і не бажаємо глянути на себе, й на навколишній світ вільно і розкуто, а не з точки зору “процесів”, чи “парадигм”.
Автор слушно пише: “Центр сцени зайняло не життя суспільства, а життя держави”. Як тут не згадати заклик нашого колеги, відомого дисидента Зиновія Антонюка на конференції, щодо історії та спадщини радянського тоталітаризму в Україні, яку проводив Інститут Критики: “Припинимо розбудовувати державу!” Інакше справді можемо скінчити тим тоталітаризмом, з якого починали у минулому столітті.
Що стосується самого терміну, навколо якого особливо зараз йдуть сперечання, особливо в контексті Голокосту, то його використовував сам Л.Троцький “... до радянського досвіду... незадовго до своєї смерті”. А використання того терміну В.Черчіллем в його відомій промові у Фултоні, по відношенню як до нацистської Німеччини так само й до сталінського СРСР, вказують на важливість подібного підходу.
А.Граціозі намагається довести тезу щодо спільності економічних рішень тоталітарних режимів. Крім того автор вказує на велику кількість соціалістів, які потім дуже швидко ставали фашистами, прикладом – Марсель Деа, або Анрі Де Ман.
Італійський дослідник припускає, що чистки 30-их років в СРСР робилися згідно із планом, а подальша атомізація населення була непередбаченою радянським режимом. Нагадаю, що Г.Арендт вважала бажання атомізації саме ознакою тоталітарних режимів. Цікаві зауваження різноманітних авторів щодо того, чи бажали ті режими насправді “появи нової людини”, а чи просто робили подібний вигляд. Італієць вказує на те, що сталінський режим у своїй пропаганді кричав про будування нової людини, а в той же час постачав робітника величезну кількість дешевого алкоголю, аби вони спивалися. Цікаво що й сьогодні дешевизна алкоголю і небажання держави приватизувати заводи по виробництву цієї отрути, те ж на щось вказують...
Дослідник наголошує, що планову економіку більше підтримували націоналісти, зразка Ф.Ліста, а зовсім не К.Маркс. Автор вказує на проблеми антисемітизму, які особливо загострювалися тоді, коли якась нація, серед якої жили євреї, програвала війну. Автор пише про єврейські погроми і особливо посилається на книгу І.-Б.Зінгера “Брати Ашкеназі”. Він намагається пояснити ті “селянські рухи”, тим що як у випадку з євреями, так само і з греками та вірменами в Туреччині, ми маємо справу із економічним підґрунтям тих погромів. Погоджуючись в деяких тезах, неможливо погодитися повністю.
Ще автор вказує на роль Парвуса у турецькій революції младотурків. Факти цікаві, але важко погодитися із тим, що Парвус тоді став “не лише мільйонером, але й одним із найвпливовіших радників турецького націоналізму у справах економічної політики”. Наскільки мені відомо, тих радників було багато, і різних, так само як і мільйонерів...
В той же час, цілком слушно сказано, про вплив військових Німеччині на намагання “раз і назавжди” вирішити “вірменське питання”, що скінчилося геноцидом вірмен. Щодо тих військових німців існують документи...
Ще раз треба наголосити – при всіх непогодженнях із автором в його тезах, освіченість А.Граціозі, його оригінальність мисленням, його щирість – треба лише вітати. І тільки чекати на можливу появу подібних книг в середовищі українських дослідників...
Артур Фредекінд
