Голокост

Навчально-методичні семінари з історії Голокосту на теренах України за підтримки International Task Force Семінар для викладачів історії в Яремче

20-22 серпня 2009 року в живописному містечку Яремче, що на Івано-Франківщині, в самому серці українських Карпат, Український центр вивчення історії Голокосту за підтримки International Task Force провів паралельно два семінари для шкільних вчителів практично з усіх куточків України (і навіть з Білорусії). 
Перший семінар носив навчально-методичний характер і розроблявся спеціально для вчителів, які нещодавно почали займатися проблемами вивчення історії Голокосту в Україні та інших країнах Європи. Семінар для другої групи, яку А. Подольський, жартуючи, назвав "ветеранами", бо ці педагоги стали випускниками курсів підготовки Міжнародної Школи з вивчення історії Голокосту при Музеї "Яд Вашем", був науково-методичний і розпочався 21 серпня 2009 року. 
Враження від семінару залишилися надзвичайно позитивні. Вдалим був підбір лекторів: Іріт Абрамскі, Максим Гон, Анатолій Подольський, Михайло Тяглий, Антуан Джерме, Наум Резніченко, Тетяна Величко, Віталій Бобров, Олександр Войтенко… Ці люди, будучи спеціалістами у своїх наукових сферах, давали цікаві факти і рефлексії під час своїх лекцій, а також повні й адекватні відповіді на запитання присутніх. 
Закарбувалися в пам'яті лекції, під час яких д-р Іріт Абрамскі охарактеризувала історичні типи антисемітизму. Говорячи про сучасний антисемітизм, пані Абрамські виділила три групи: неонацистський ("просто нацистський") антисемітизм, антисемітизм "говірливої інтелігенції" (антиізраїльські та пропалестинські виступи лівої і лівацької інтелігенції у Франції, наприклад, Роже Гароді) й антисемітизм ісламських фундаменталістів (класичний приклад - сучасний правлячий режим в Ірані, бойовики радикальних ісламістських формувань на кшталт ХАМАСу або Хізболли). 
Існують факти синергізму цих видів антисемітизму чи "перетікання" одного виду в інший (приклад того ж Роже Гароді, який починав як марксист і комуніст, а з 1982 року став ісламським фундаменталістом). Крім того, можна виділити ще тип православного антисемітизму, який репрезентує публіцист Олег Платонов у сучасній Росії. 
При неформальному спілкуванні з пані Абрамські, я був здивований тим, наскільки добре вона розуміла українську мову, не будучи уродженкою України та на високому рівні зналася на питаннях специфіки українсько-єврейських відносин на різних історичних етапах. 
А. Подольський у своїх лекціях справедливо виступав проти концепцій монокультурності та мононаціональності, які зараз, на жаль, домінують в сучасній українській історіографії (особливо у написанні шкільних підручників). Нашим історикам не слід забувати вписувати в український національний наратив історію різних етнічних меншин, у т.ч. євреїв. 
Михайло Тяглий представив цікаву лекцію про долю європейських ромів періоду існування націонал-соціалістичної диктатури. Він навів різні точки зору на Пораймос, зробив спробу провести паралелі та знайти відмінності геноциду циган і Голокосту. 
Багато нового про кінодокументалістику Голокосту я відкрив для себе під час лекції пана Антуана Джерма з Меморіалу Шоа (Париж). Автор доповіді зазначив, що більшість фільмів про нацистські концтабори, які фігурували й на Нюрнберзькому процесі, були зняті та часто навіть інсценізовані (як це було з кадрами звільнення Аушвіцу) союзниками або Радами. Фільмів, які демонстрували жахіття концтаборів, знятих нацистами, не існує. 
Дуже цікавою і захопливою була екскурсія до Делятина і Коломиї, яку проводив неперевершений гід, місцевий краєзнавець п. Роман Киселюк. Під час екскурсії до Делятина наша група відвідала місця розстрілу місцевих євреїв нацистами 1941-1942 років у місцевому лісі. Всю групу вразило те, що поряд з місцем розстрілу немає жодного знаку, який би повідомляв про ті страшні події часів нацистської окупації. 
Пан Роман провів нашу групу трохи глибше в ліс, де пишно росла трава під деревами й у шанцях. Ці шанці були викопані більшовиками у 1939-1941 роках. Саме у них німецькі нацисти пізніше розстрілювали місцевих євреїв. У лісі ми побачили середнього розміру стелу, на якій трьома мовами (українською, англійської й івритом) було написано: "На цьому місті більшість євреїв Делятина було жорстоко вбито нацистами у 1941-1943 роках. У Пам'ять про мою бабцю Ривку Бляй-Герстенгабер, моїх тіток і всіх євреїв Делятина. Віллі Ліндвер. Голландія. 1992 рік". 
Ось так. Увічнила світлу пам'ять загиблих мученицькою смертю делятинських євреїв не Українська держава (яка мала б це зробити після здобуття незалежності), а ентузіаст із-за кордону. Цікаво, якщо б він цього не зробив у 1992 році, чи щось би нагадувало про страшні події тих років, окрім спогадів місцевих жителів та історичних розвідок таких "фанатиків"-крєзнавців як пан Роман? Важко сказати… Під час відвідин цього місця пригнічувала відсутність нормальної дороги до пам'ятного знаку. Якщо б я опинився у цих краях, то без сторонньої допомоги не знайшов би дороги до пам'ятника вбитим делятинським євреям. Склалося враження, що О. Бартов був правий, коли писав, що історія галицького єврейства в сучасній Україні є багато в чому "витертою"… 
Далі наша група вирушила до Коломиї, де ми відвідали Музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. П. Роман показав нам також старий єврейський квартал і сучасну синагогу. Планувався також візит до Шепарівок, Івано-Франківська та Надвірної, але, на жаль, за браком часу від цих екскурсій довелося відмовитись. 
На семінарі мені пощастило виступити не тільки у якості слухача, а у якості лектора для "ветеранської" частини аудиторії. Хоча й очікував більш палких дискусій, залишився задоволений рівнем питань, що ставились після прочитаної лекції. 
Семінар пройшов на дуже високому рівні. В цьому, безумовно, заслуга незламного ентузіазму і пасіонарності співробітників Українського центру вивчення історії Голокосту.