"Вчимося історії…" роздуми над результатами міжнародного круглого столу в гете-інституті
Роздуми над результатами Міжнародного Круглого столу в Гете – Інституті
7 лютого 2007 року в приміщенні Німецького культурного центру «Гете-Інститут в Україні» у співробітництві з Фондом Фрідріха Еберта та Українським центром вивчення історії Голокосту відбувся Міжнародний круглий стіл «Вчимося історії», присвячений дискусії та осмисленню складних проблем Другої світової війни, негативної спадщини націонал –соціалізму, історії Голокосту та проблематики викладання цих тем в Німеччині та в Україні, спробі порівняти та обмінятися досвідом. Ініціатива такого Круглого столу походила від наших німецьких колег Гете – Інституту, українську сторону на цьому заході в якості співорганізаторів представляв Український центр вивчення історії Голокосту, що було дуже важливим для нас. Учасниками Круглого столу були відомі українські вчені: академік Мирослав Попович, професори Станіслав Кульчицький, Олександр Майборода, Юрій Шаповал, Микола Лисенко, відомі науковці: Владислав Гриневич, Михайло Тяглий, Борис Забарко, Віталій Нахманович, Наталя Подоляк; викладачі історії відомих київських шкіл, - учасники вчительської Асоціації «Нова Доба», представники ЗМІ («Україна молода», «Форум націй», «День» та інші), представник Міністерства освіти і науки України, представники найбільшого в країни видавництва підручників «Ґенеза», п. Катрін Мейер – представник ОБСЄ, п.Аннегрет Еманн – викладач та науковець з Берліну, в минулому керівник відділу «Освіта» в Музеї Ваннзеє – конференц у Берліні, п. Маріон Хаазе з Гете-Інституту (саме власне завдяки її ініціативі відбувся стіл), п. Штефан Хробот з Фонду Фрідріха Еберта.
Таким чином, був зібраний дуже солідний кворум на Круглий стіл, завдяки чому вийшла достатньо відкрита, відверта та водночас глибоко змістовна дискусія. п. Аннегрет Еманн, яка мала можливість тричі виступити під час Круглого столу, дуже докладно висвітлила німецьку ситуацію з осмисленням і викладанням складних проблем історії Другої світової війни, зокрема Голокосту, як це відбувалося в часи двох Німеччин (НДР та ФРН), і як це відбувається в сучасній об’єднаній Німеччині. Голокост – темна сторінка німецької історії; темна, жахлива, проте не замовчувана, а навпаки повністю відкрита для вивчення, викладання та осмислення в суспільстві, викладається в шкільних та університетських курсах, викладається на між предметному, міждисциплінарному рівні (не тільки в курсі історії, але й в курсах літератури, філософії тощо…). Не зважаючи на той факт, що за територіально – адміністративним поділом сучасна Німеччина розділена на 16 земель і відповідно має 16 різних навчальних програм з історії в школах (в Німеччині кожна земля має автономно від федерального уряду право складати такі програми), тема Голокосту присутня скрізь. У виступах українських науковців та викладачів С. Кульчицького, А. Подольського, О. Войтенко, Ю. Шаповала та інших була висвітлена ситуація з дослідженням та викладанням цієї теми в сучасній Україні, а також проблематика відображення історії Голокосту в навчальній літературі в Україні.
Безумовно, сьогодні в нашій країні не існує табу на вивчення цієї теми, проте багато проблем все ж таки присутні, і саме, цей дискурс їх достатньо ґрунтовно виявив. Серед них , бачиться можливим, назвати найбільш серйозні. В науковому плані ще не вистачає нам усвідомлення чи розуміння поліетнічності чи національної строкатості України. Євреї України, та зокрема їх трагічна доля під час нацистської окупації, - є складовою частиною історії України, проста та водночас для багатьох залишається надто складною для прийняття теза. Продовжується в інтелектуальному дискурсі, на превеликий жаль, певний, ясно відчутний, поділ на «їх» Голокост та на наш «Голодомор»… Не хочемо бачити спільної історії, не відчуваємо її, не бажаємо відчути… Професор Станіслав Кульчицький відкрито та усвідомлено каже про те, що, коли говоримо «український Голокост, то, передовсім, маємо на увазі нацистський геноцид щодо євреїв України – наших співвітчизників, і більше не що інше…» На жаль, я не можу казати що цю, абсолютно історично вірну тезу, поділяють всі українські гуманітарії, які так чи інакше торкаються в своїй інтелектуальній діяльності цієї проблематики. Були підняті проблеми української історіографії історії Голокосту. З одного боку правий професор О. Лисенко та інші колеги, говорячи про певні досягнення української історичної науки в царині студій з історії Голокосту (шість дисертацій, ще приблизно стільки готується, збірники документів по Бабиному Яру, Трансністрії, видаються спогади очевидців, збірники наукових статей тощо). З іншого має рацію п. Борис Забарко, говорячи що це все замало для такої країни як Україна, де в добу Голокосту загинуло більше 1,5 мільйонів євреїв…Проте, не можу знов таки погодитися з Б. Забарко, коли він каже, що прийшов час припинити в країні мовчання щодо Голокосту?! Яке мовчання, тема була відкрита для досліджень, дискусій, вивчення відразу ж після колапсу колишнього СРСР в 1991 році, а викладання її почалося трохи пізніше, з середини 1990-х років.
Щодо викладання історії Голокосту в Україні, так це питання також досить гостро дискутувалося на Круглому столі, особливо порівнюючи з досвідом наших німецьких колег. Знову таки ж не маючи можливості написати про всі моменти дискусії з цього питання, свідомо опускаючи перелік досягнень та недоліків у викладанні історії Голокосту в сучасній Україні, що добре відомі тим хто близький до цієї проблеми, напишу про головне, як на мій погляд. Сьогодні на певному високому рівні викладанням та осмисленням теми історії Голокосту в царині шкільної та вищої освіти займаються громадські науково-освітянські організації України, на перших місцях серед них Український центр вивчення історії Голокосту, Всеукраїнська Асоціація вчителів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». Що це за діяльність, насамперед – навчально-методичні семінари для викладачів, видання наукової, навчальної літератури, студентські семінари, шкільні конкурси тощо. Останні роки співучасть на теренах України в європейських проектах по вихованню міжетнічної толерантності на прикладі історії Голокосту разом з Музеєм «Будинок Анни Франк», з ОБСЄ по підготовці навчальних матеріалів з історії антисемітизму та інших форм ксенофобії та дискримінації тощо. Все це відбувалося та продовжує проходити без жодної участі державних установ, держави як такої, передусім без Міністерства освіти та науки України. Це просто факт. Освітянські проекти з осмислення Голокосту в Україні відбуваються завдяки певному початковому, але все-таки рівню громадянського суспільства в країні. Це проблема держави чи конкретних державних установ, чи конкретних державних службовців дбати та думати що роблять її громадяни, що думають та як діють її інтелектуали – вчителі, студенти, науковці… Якщо в державних структурах нема усвідомлення, що такі проекти повинні бути підтримані державою передусім, а потім західними партнерами, то тоді що це за держава? Виступ представника від Міністерства освіти і науки України п. Р. Євтушенко, трохи відродив надію, що це відомство все-таки нарешті щось зробить для підтримки цих проектів, які вже багато років без Міністерства живуть і працюють для молодої генерації країни. Проте, такі обіцянки були й раніше від цього відомства, побачимо, що буде на цей раз.
Щодо осмислення історії Голокосту на теренах України в українському суспільстві. Треба бути відвертим ця тема далеко не є сьогодні в центрі уваги чи не є центральною в суспільних чи громадських дискусіях на Україні. Проте, в той же час вона раз від разу лунає в різних дискурсах науковці, викладачів, громадських діячів, які пов’язані з проблематикою сучасної ксенофобії, антисемітизму в модерній Україні, також в дискусіях щодо Голодомору, в різних виступах, статтях, конференціях щодо проблем, пов’язаних з міжетнічною толерантністю. В останній час майже кожного разу в дискусіях, присвячених визнанню Голодомору як геноциду відбувається порівняння з Голокостом, часто-густо зовсім некоректно, постійне звертання до теми нацистського геноциду щодо євреїв в роки Другої світової війни, коли мова іде про сталінський злочин щодо населення України в 1932-1933 роках. Іноді це лунає як приклад для наслідування, іноді це дратує – «євреї носяться зі своїм Голокостом…». На мій погляд, в останній час постійне звертання до теми Голокосту під час дискусій про Голодомор стало певним фактором суспільного життя в Україні, але дуже часто ці порівняння відбуваються не в рамках наукового чесного дискурсу, а зовсім некоректно і неісторично… та вже зовсім виглядає фальсифікацією, коли відбувається повна підміна понять і термінів і Голодомор називають в публікаціях «український Голокост». На думку історика Владислава Гриневича така ситуація в дискусіях з цих дражливих питань виникає тому, що у євреїв та українців різна історична пам'ять, а також в наслідок історично надто складних українсько-єврейських взаємин. Але, на мою думку, є певний шлях виходу з цієї ситуації – це правдиве описання подій минулого та його шляхетне та неупереджене осмислення. За висловом академіка Мирослава Поповича ми сьогодні повинні вчитися на прикладі історії Голокосту щодо неприпустимості в майбутньому таких масових вбивств, та , безперечно, говорячи про причину Голокосту ми маємо чітко визначити, що це був жахливий антисемітизм, проти якого треба постійно боротися і не мовчати. В сьогоднішній Україні ми повинні розширювати проблематику вивчення масових геноцидів та їх витоків… На мій погляд, ми маємо прислухатися до думки філософа…
Наприкінці, ще раз маю подякувати нашим німецьким колегам, які зініціювали таку важливу сьогодні для українського соціуму наукову та громадську дискусію!
Анатолій Подольський, к.і.н.,
директор Українського центру вивчення історії Голокосту.
