Енн Епплбом “Історія ГУЛАГу”
Видавничій дім “Києво-Могилянська академія” випустив книгу Енн Епплбом “Історія ГУЛАГу” (переклад Андрія Іщенко). Презентація цієї книжки сталася на початку квітня в Українському домі, тому маю можливість сказати й про книжку, й про її авторку.
Вона є членом редакційної колегії газети “Washington Post”, працювала в багатьох виданнях у Великобританії.
Сама Е.Епплбом мовила коротко і за суттю. Я висловлю її тези, додаючи свої міркування. Про унікальність різних геноциді, які неможливо змішувати в одну загальну купу вбивств, тому що 
так можна договоритися взагалі про проблематику смерті, що є іншою статтею. Це я щодо дивного стенда у Києві біля пам’ятнику жертв Голодомору, де Голодомор чомусь зветься “Українським Голокостом” – біля того стенду освідченні іноземці торопіють.
В той же час Е.Епплбом казала й про їхню жахливу схожість. Тому що не личить торгуватися кого вбили більше, або гордувати з пережитого. Начебто катування додають людям додаткової мужності. Катування калічать – от що є правдою.
Про те, що війни та геноциди будуть відбуватися знову – тому що люди є люди. Про те, що нам необхідно про них знати – лише тоді в нас з’являється можливість їх зупиняти, якщо не на початку, то принаймні не тоді коли вже запізно. Про те що нам треба знати темний бік людської натури, тому що все це робили і роблять люди. Такі самі як ми. Про те що ГУЛАГ вплинув на людність Радянського Союзу надовго і всеохопно. Що меблі, зброя, дитячі іграшки – все це аж до 60-их років виготовлювалося зеками. Про те що самі злочини Сталіна і його команди змушують їх забувати. Тому що не лишилося ані фото, або відео-хроніки, яка б нагадувала про ті злочини. Що немає музеїв, на тих місцях, а концтабори були далеко не в одному Сибіру, а всюди, по всіх теренах СРСР.
Від себе вже додам – починаючи від сидіння на корточках (що є зековскою манерою, в зв’язку з етапами, коли лунає наказ: ”Сідати!”, а в сніг або в багнюку, не сядеш, ), продовжуючи голеними головами, однаковими чорними “куртяками”, та манерою казати голосно, істерично, агресивно, наближаючи обличчя до співбесідника, до того ж впевнено доводячи повні нісенітниці й брехню (манера паханів) – все це є наслідками ГУЛАГу. Міліціонери які чомусь нездатні посміхнутися навіть на рок-концерті – також є подібними наслідками.
Необхідно сказати про “туфту”. Авторка згадує, що коли винайшла це зеківське поняття, то один з переживших ГУЛАГ поляків сказав їй: “...Увесь радянський блок займався туфтою”. Здається багато людей займається і зараз. Аж надто багато...
Як на мене, особливо вражаючими є так би мовити – ліричні відступи авторки, коли вона описує прикладом – стан Біломоро-Балтийського каналу сьогодні. Занедбаність, неохайність, з яких виростає очевидна безглуздість того колишнього будівництва. Із тим надто важко погодитися людям чиї батьки будували оту “туфту”. Або й вони самі. Вони хочуть довести, що ота туфта – корисна. А сучасна молодь, насміхаючись їм каже – “то ви просто боягузи, чому ви не чинили опір!” Порозумітися можливо лише тоді, коли ті батьки визнають, що помилялися, а та молодь зрозуміє, що то таке – коли тебе виймають з ліжка ще “тепленького”, везуть в буцегарню і там тупо б’ють, або ґвалтують. І то не тебе одного – а таких мільйони.
Мова автора книги є простою і цікавою. Тому що вона пише не для того, аби здобути звання, чи посади. Вона пише для людей, аби люди читали цю книжку, а не відсахувалися від заплутаних понять і нескінчених “високонаукових” слів.
Пов’язаність теми ГУЛАГу із історією тоталітаризму є очевидною. Крім того, є й наочні приклади конкретних випадків, що вказують на її спорідненість із темою Голокосту. За приклад можна навести випадок, який в книзі Е.Епплбом описує Хава Волович. Опісля 1945 серед каторжан був Олександр Клейн, офіцер Червої Армії, єврей, якому пощастило вижити в німецькому полоні. Він згадує про власне слідство: “Раптом майор різко встав і запитав: “Ви можете довести, що ви єврей?” Я збентежено усміхнувся і сказав, що можу – скинувши штани. Тоді майор...: - І ви кажете, що німці не знали, що ви єврей? – Повірте, якби вони знали, то я тут би не стояв. – Ах ти, жидівська морда, - закричав чепурун і так стусонув мене ногою в низ живота, що я задихнувся і впав. – Що ти брешеш?... За скільки ти продався, ти, продажна тварюко?” О.Клейн отривам 25 років каторги. Цілком очевидно, що подібний випадок важко відірвати від історії Голокосту. Не кажучи вже про євреїв-зеків в часи “боротьби проти космополітизму”. Те саме стосується арештів євреїв-біженців з Польщі у 1939 році. За спогадами Януша Бардах (підлітка-єврея) ті арешти мало чим відрізнялися від ставлення нацистів по іншому боці кордону. Старший загону НКВД на ім’я Геннадій кричав на тих євреїв: “Фашистські шпигуни!”, аж потім розлючений дитячим плачем “...підняв хлопчика, потримав секунду, дивлячись прямо йому в обличчя, а потім з силою кинув об стіну...”
В епілозі книжки Е.Епплбом дуже слушно пише: “...Якщо негідники старого режиму лишаються непокараними, то перемоги добра над злом бути не може.” І ще важливе: “Для більшості росіян тепер здається, що чим більше ви колись співробітничали з владою, тим мудріші були. За аналогією: чим більше ви дурите і брешете тепер, тим ви тепер мудріші”.
Авторка приділяє велику увагу державному та побутовому антисемітизмові в СРСР. В той же час, на мій погляд, мало уваги приділено депортаціям за ознакою національності, хоча зрозуміло що авторка згадує в тому контексті чеченців, кримських татар, німців, поляків.
Зрозуміло, що багато уваги автор приділяє й Україні. За приклад може слугувати розстріл в’язнів у львівській тюрмі “Бригідки”, Е.Епплбом пише: “Усього НКВД у Львові вбило близько 4 тисяч в’язнів...” Крім того, серед прізвищ, на які посилається авторка (з тієї літератури, що була видана англійською мовою) ми можемо побачити багато зеків єврейського походження...
Розділ 15, який названо “Жінки і діти” я раджу прочитати на самому початку. Аби саме відчути той жах ГУЛАГу.
Знову таки, що стосується нашої теми, то Е.Епплбом пише у вступі: “Хоча ГУЛАГ та Освенцім і належать до однієї інтелектуальної й історичної традиції, вони, незважаючи на це, є окремими і відмінними – як одне від одного, так і від табірних систем, створених іншими режимами...
Насправді у спогадах тих, хто вижив у нацистських і радянських таборах, найбільше впадають в око відмінності між пережитими ними, а не відмінності між двома табірними системами. Кожна історія має свої унікальні риси, кожен табір мав для різних людей свої власні муки. У Німеччині могли загинути через жорстокість охоронців, у Росії – від відчаю. В Освенцімі могли загинути в газовій камері, на Колимі – замерзнути в снігах. Можна було загинути у німецькому лісі чи у сибірській пустці, можна було загинути через нещасний випадок на шахті чи померти в телячому вагоні. Але зрештою історія країни була історією життя конкретних людей.”
Артур Фредекінд
